Кобзарю, напевне, твоя душа зараз літає десь там...
Кобзарю, напевне, твоя душа зараз літає десь там, під небом, разом з янголами і святими, закриває своїми крильми наших воїнів, нашу Україну. Колись ти писав: «Як понесе з України у синєє море кров ворожу... отоді я і лани і гори – все покину, і полину до самого Бога молитися...». Віримо, що вже зовсім скоро ти, Тарасе, зможеш полинути в небесні обителі, молитися за оновлену Україну, в якій «врага не буде, супостата, а буде син і буде мати, і будуть люде на землі». Нарешті будуть люди, а нелюди зникнуть, як сон, як мара, як роса на сонці. І саме ми, українці, зараз змінюємо світ своїми руками творимо історію під акомпанемент Тарасових слів.
Доля відміряла йому небагато часу, але то для фізичного тіла, а дух його ніколи не вписувався в часові рамки, завжди йшов попереду своєї епохи. ВІН і тепер з нами. У той час, коли хоробрі воїни до останнього подиху борються за незалежність; у той час, коли український народ, витираючи сльози, стоїть при дорозі на колінах, проводжаючи в останню путь своїх героїв; тоді, коли знищуються мирні домівки, а міста й села перетворюються на згарища та руїни; тоді, коли ми вже виплакали всі сльози та прокричали всі молитви…
163 роки немає з нами Кобзаря. Та народжений весною, він є і залишається символом весняного пробудження, вічного оновлення, символом незламності українців. Які б нещастя, біди не випадали на долю нашого народу, навіть оця проклятуща війна, ми вистоїмо, бо з нами наш Шевченко, його слово, пісня і дума.
